Збігнєв Бжезинський – «Велика шахова дошка»

Почав читання: 08.01.2015р. Закінчив читання: 23.01.2015р.

Жити в великому і страшному світі добіса неприємно… Особливо коли ти не знаєш або не розумієш усіх процесів, які цим світом керують. Ми лише маленькі люди, які не можуть своїм мозком осягнути всю глибину світових геополітичних процесів, але ми намагаємося і колись це таки зробимо. Так уже було часто в нашій історії, печерні люди не могли зрозуміти вогонь, але приручили і використали його, ми вивчили бактерії і віруси і тепер керуємо ними, ми літаємо, плаваємо, будуємо хоча колись цього не вміли робити. Лишилося тільки три галузі в якій людина поки не досягла значних успіхів, а тому ці речі її лякають і манять. Це космос, людські почуття і геополітика.

Мушу визнати, що давно цікавлюся і людськими почуттями і геополітикою, тому пройти повз книгу Збігнєва Бжезинського, я просто не міг. Ця людина однозначно чи не найкращий стратег-геополітик сучасного світу, а після прочитання його книги, це ще й мій особистий кумир. Він тонко відчуває баланс світових сил, знає про всі вузлові точки концентрації геополітичних зусиль і робить надзвичайно точні прогнози. А ще розуміє ключову роль України в перемозі у цій «шаховій партії»:

Украина, новое и важное пространство на евразийской шахматной доске, является геополитическим центром, потому что само ее существование как независимого государства помогает трансформировать Россию. Без Украины Россия перестает быть евразийской империей. Без Украины Россия все еще может бороться за имперский статус, но тогда она стала бы в основном азиатским имперским государством и скорее всего была бы втянута в изнуряющие конфликты с поднимающей голову Средней Азией [...] Однако если Москва вернет себе контроль над Украиной с ее 52миллионным населением и крупными ресурсами, а также выходом к Черному морю, то Россия автоматически вновь получит средства превратиться в мощное имперское государство, Европе и в Азии. Потеря Украиной независимости имела бы незамедлительные последствия для Центральной Европы, трансформировав Польшу в геополитический центр на восточных рубежах объединенной Европы.

Після прочитання цієї книги, я по іншому оцінив деякі події, які відбувалися на території України протягом останніх 100-150 років і мозаїка майже склалася. Мушу також зазначити, що дуже багато тверджень Бжезинського збіглися з моїми власними міркуваннями, а також, надзвичайно велику кількість ідей і думок зародив в мені цей текст. Наприклад я завжди недооцінював роль Азербайджану, Вірменії, Туркменістану у впливу на наші, українські справи. Тепер же ж стало зрозуміло, що і на цей куточок світу потрібно дивитися дуже уважно. Також в світлі останніх українських проблем і одвічним ворогом – москвою, дуже чітко окреслилася проблема яку я відчував, але не міг висловити словами, проблема реального, а не юридичного об'єднання Європи і ролі в цьому об‘єднанні Німеччини і Франції, от що про це каже пан Збігнєв:

Франция не только стремится к  центральной политической роли в объединяющейся Европе, но и рассматривает себя как ядро средиземноморскосевероафриканской группы стран, имеющей единые интересы.

 […]

Германия чувствует, что несет особую ответственность за вновь эмансипированную Центральную Европу

  […]

Кроме того, и Франция, и Германия считают, что на них возложена обязанность представлять интересы Европы при ведении дел с Россией, а Германия в связи с географическим положением, по крайней мере теоретически, даже придерживается великой концепции особых двусторонних договоренностей с Россией.

Після цього я перестав дивуватися публічним виступам німецького канцлера і французького президента щодо подій в Україні в розрізі військового конфлікту з росією. І якщо вже говорити зовсім відверто, після прочитання цієї книги мені стала більше зрозуміла наша неоднозначна історія, адже як вугілля це поклади доісторичних часів які ми добуваємо і використовуємо, так само історії, це поклади інформації, яку потрібно добувати, аналізувати і розуміти, аби правильно використати в геостратегічному плануванні.

Джон Фаулз – «Волхв»

Почав читання: 27.11.2014р. - Закінчив читання:06.01.2015р.

Інколи буває таке, ти ніби і не збирався зовсім читати цю книгу, про автора чув якось «дотично» і взагалі вважав його книги чимось на кшталт «скількисьтам відтінків якогосьтам» (геть не уявляю звідки у мене це враження взялося). А потім чуєш як про цього автора говорять двоє людей в метро, автоматично і підсвідомо ставиш в голові своєрідну відмітку, а через якийсь час твоя подруга в розмові про взагалі іншу людину плутає прізвище і вперто Фаулера називає Фаулзом, і так натхненно вона це робить, що вимащує тобі весь мозок цим автором і ти вже думаєш, а може і почитати, якщо вже Всесвіт так сильно мене підштовхує. І читаєш. І це виявляється чудова книга.
Якщо відверто – важко, було дуже непросто читати цей роман Джона Фаулза. Адже він наповнений великою кількістю різноманітних алюзій на англійську класику і античні твори, і якщо з другими я ще трохи знайомий, то шкільні уроки, де вивчали перші, я відверто прогулював. Оця відсутність «літературної підготовки» і загальна моя плебейськість багато в чому сповільнювали читання, роман не вдалося «ковтнути», як я люблю це робити, але тим не менш, він добряче мене зачепив. Проблема вибору, яка мені завжди подобалася, ще з підліткових років, трансформувалася в мені з простих «бути добрим чи злим» навіяних фантастикою, через «злі не такі вже і злі» з добрячим таким булгаківським запахом, до теперішнього фаулзівського «Волхву». А тепер це не просто, якась міфічна проблема вибору, тепер вона сидить переді мною і, діловито відсунувши вбік прочитаний роман пана Джона, розливає по склянках вино.
Я впевнений, що ця книга трапилася мені надзвичайно вчасно, так само як впевнений, що мені ще доведеться зрозуміти і осмислити багато чого з прочитаного. Це не твір, що ковзає, не лишаючи сліду, це велетенська сокира, яку автор з розмаху всадив мені в голову. Так, ходити з нею не дуже зручно, але тільки так розумієш, що можливо ти робиш щось не так, якщо є бажаючі розкроїти тобі череп. Це текст про пошук себе, але не узагальнююче-повчальний як більшість, а незрозумілий як саме життя. Це текст про любов, але не про ту вихолощену відчуттєво-страждальну пародію, яку прийнято називати любовкою, а про щось більш незбагненне. Стільки перекручених історій, стільки натяків, недомовок, як в цьому романі, я вже давно не зустрічав. Але попри це, за останній час, це роман з якого я насмикав найбільшу кількість цитат, а це щось та й значить. Цитати змушують задуматися, вони гострі, інтригуючі, багатозначні… але всі вони ніщо у порівнянні з одним шматком тексту, який вразив мене до глибини душі, тож приведу його повністю (виділення жирним текстом з підкресленням - мої):

– Объект эксперимента относится к хорошо изученной категории интровертовнедоинтеллектуалов. Полностью отвечая нашим требованиям, структура его личности в целом не представляет значительного научного интереса. Определяющий принцип социального поведения негативный: навыки общежития никак не выражены. Истоки подобной установки лежат в эдиповом комплексе объекта, претерпевшем лишь частичную деструкцию. Наблюдаются характерные симптомы боязни авторитета в сочетании с неуважением к нему, особенно к авторитету в его мужских проявлениях, и традиционно сопутствующий синдром амбивалентного отношения к женщине, при котором она рассматривается и в качестве предмета вожделения, и в качестве агента неверности, то есть помогает объекту оправдывать собственную мстительность и собственные измены.
[…]
Его метод обольщения основан на навязчивой гипертрофии собственных одиночества и невезучести – по сути, речь идет о ролевой структуре «заблудившийся ребенок». Таким образом, объект апеллирует к подавленным материнским инстинктам своих жертв, на каковых инстинктах и принимается паразитировать с псевдоинцестуальной жестокостью, свойственной его психологическому типу. Объект, как и подавляющее большинство людей, идентифицирует бога с фигурой отца, яростно отрицая самое веру в бога.
Из чистого карьеризма он постоянно инспирирует вокруг себя ситуацию полного одиночества. Доминантную, травму отлучения сублимирует, притворяясь бунтарем и аутсайдером. В поисках изоляции подсознательно ориентирован на оправдание своей жестокости к женщинам и неприязни к сообществам, чьи конституирующие правила противоречат мощному импульсу самоудовлетворения, определяющему поведение объекта.
[…]
Подытожим: в поведенческом плане объект – жертва неверно осмысленного рефлекса непреодолимых препятствий. В любой обстановке он выделяет прежде всего факторы,позволяющие ощутить себя одиноким, оправдать свою неприязнь к значимым социальным связям и обязанностям, а следовательно, и свою регрессию на инфантильный этап вытесненного аутоэротизма. В настоящее время эта аутистская регрессия бытует в вышеупомянутой форме любовных интрижек. Несмотря на то, что все попытки объекта разрядить конфликт эстетическим путем потерпели полную неудачу, можно прогнозировать и дальнейшие попытки подобного рода, а также формирование стандартной для этой категории лиц манеры поведения в культурном пространстве: непомерное преклонение перед авангардистским иконоборчеством, пренебрежение традицией, маниакальные вспышки братской любви к товарищам по бунтарству и нонконформизму, густо перемежающиеся припадками депрессии и самобичевания, омрачающими творческую и личную жизнь.
[…]
И неудивительно, что на склоне лет многие падшие бунтари, бунтари, обернувшиеся разумными трутнями, жадно усваивающими новейшие философские веяния, натягивают на себя маску циника, изпод которой выглядывает убеждение – как правило, паранойяльное, – что мир надругался над их лучшими чувствами».

 Мда… що тут ще скажеш….

Мілорад Павич - "Ящик для письменных принадлежностей"

Почав читання: 23.12.2014 р. Закінчив читання: 29.12.2014 р.
Знаєте, що таке «божественність»? Це уміння з нічого робити щось, це творчий акт, момент, коли ти «нізвідки» дістаєш «щось». Для письменника така божественність – чи не найголовніша мета в житті, адже писати, це не просто наносити чорнило на папір, це творити. І як на мене, Мілорад Павич в питаннях творіння – досягнув рівня Бога. У жодного іншого автора, я не зустрічав такого чаруючого вміння з простих речей створювати книги як в Павича. От узяти наприклад «Ящик для письменных принадлежностей», автор всього лише описав куплений ним ящик, а з цього вийшла чудова книга, неймовірний приклад магічного релізму. Але, що мені найбільше подобається в книгах Павича, так це певна багатошаровість його творів. Тут і ніби то містична любовна історія про хлопця-сдудента, який ходить займатися математикою до дівчини, але ніколи не здає іспити і виявляється, він займався з нею протягом років лиш тому, що він був страшенно бідний і це була єдина можливість поїсти гарячого, адже дівчина завжди його годувала.

«То, что имеет силу для сантиметров имеет силу и для единиц, в которых когда-то измерялось количество души или любви»

На цю, ніби просту історію нашаровується історія війни в Сербії, коли цей же ж хлопець воює і змушений забувати мови, забувати рідних, забувати самого себе і все що його пов’язує з собою колишнім ім’я тієї дівчини, що вони разом вчили математику, яке він записав на воді, аби не забути.

«Не смотря на то, что каждому суждено умереть, далеко не каждому суждено родиться. Самые лучшие остаются нарожденными»

Ну от воно! Виявляється що книга Павича, це текст про війну і про те, як вона міняє людину, змушуючи забувати про все те людяне що людина мала колись, про юнацькі любові, переживання, прагнення і врешті решт, війна стирає навіть і патріотичні почуття. Але ж ні, Павич іде ще далі і десь за межею балканської містики і любовної історії оцих двох персонажів розкривається ще один шар розповіді:

«Вода издала такой звук, будто она лакает, пьет. Потом пучина внятно произнесла мое тайное имя, которое стегнуло меня, как запах огня. Вода сказала:
- Европа.
- А твое имя? - испуганно спросила я Тимофея. Он сдвинул с места другой камень и прошептал:
Одно око водяное, Одно око огненное - Лопнуло водяное И угасло огненное... Вода отозвалась и на это. Она составляла слово. Это было совсем ясно слышно. Она пыталась выговорить имя. Его тайное имя.
- Балканы, - сказала вода.»

В цю секунду розумієш, що вся та книга яку ти прочитав не була казковою історією любові, це була чистої вони геополітика.

Артемій Троіцький – «Back to the USSR»

Почав читання: 01.12.2014р. Закінчив читання:09.12.2014р.

З рокерів виростають розумні люди, завжди доводив я оточуючим, ніби виправдовуючись за свій зовнішній вигляд: за волосся по плечі, косуху і футболку з якимось монстром. Так, ми бунтуємо, ми не погоджуємося, робимо все навпаки і ламаємо уставлені норми і правила. Але це здоровий людський нігілізм, який потрібен кожному суспільству. В часи срср з таким культурним явищем як «рок-музика» боролися, а тепер погляньмо де зараз союз, а де рок.

Що цікаво, Артемій Троїцький в своїй книзі спогадів про радянську рок-музику говорить саме про це і майже моїми словами. Звісно на перший погляд, може видатися, що в книзі лише занотовані ключові події, фестивалі, виступи гуртів, дати їх створення чи розпаду. Але якщо копнути трохи глибше, то одразу стає зрозуміло, що це хроніка культурного спротиву, життєпис рок-революціонерів тих часів.

Пам’ятаю, як в роки моєї «буремної молодості» я дописував для одного підпільного видання, а точніше інформаційного самвидавного листка, і одна з статей, що я написав називалася пафосно і зі смаком: «Звідки пішов рок», або «В усьому винувата Велика Французька Революція» В цій статті я з властивою мені наївністю і без письменницького таланту, намагався пояснити, що феномен рок-музики спричинився до ідеї революційної зміни суспільства чи не менше за ВФР. Артемій Троїцький на відміну від мене, письменницький талант має, тому його книга і читається легко і просто. Вона дає можливість поринути в другу половину минулого століття, відчути чим жили молоді революціонери того часу. Беззаперечно книга варта до прочитання!

Ернст Юнгер – «В сталевих грозах»

Почав читання: 05.11.2014р. Закінчив читання:27.11.2014

Читаючи історичні книги, а точніше саме мемуари учасників війн, не можна не помітити одну доволі цікаву закономірність. Чим нижчий ранг у оповідача, тим більш помітна відстороненість в описі війни. Для лейтенанта Ернста Юнгера війна видається простою і закономірною, перемежованою відпочинками, атаками і сидінням в окопах. Так він описує жахи війни, розірвані тіла, вивернути кишки, смерті і важкі поранення. Але робить він це так буденно, просто…. так, гинуть друзі, бойові товариші, так він сам може буть-якого моменту отримати свою кулю, що притисне до землі і не відпустить. Але Юнгера це не лякає. Для порівняння кілька років тому я читав мемуари начальника генштабу Німеччини тих часів - генерала Людендорфа. От там було купа пафосу і моралізаторства, кожен розділ  в спогадах Людендорфа був наповнений дивною мілітарною патетикою на кшталт «наші героїчні солдати» чи «в надзвичайно складних боях»… Натомість Юнгер пише просто і чесно, він не ставить собі на меті описати жахіття війни, хоча і показує своє ставлення до цього жахіття.

Дещо відсторонено пан Ернст описує свій щоденний побут, а також своїх солдатів, якими йому доводиться командувати. Він з жалем констатує смерть друзів, але не робить з цього трагедії, не проклинає командування чи політиків які призвели до війни. Він сам вже давно готовий до смерті, він знає на що йшов і розуміється на своїй справі, єдиній справі кожного солдата – вижити. Оця тема виживання, прослідковується у всій книзі, перемога лише приємний бонус, головне тут виживання. Це і є та різниця, та розмежувальна лінія яка відділяє нас, «диванних вояків», що кричать «перемога за будь-яку ціну!», від справжніх солдат, які знають ціну життю.