Почав читання: 20.01.2011р. Закінчив читання:
Що мені подобається в Андріяшику, так це велика кількість мудрих слів в тексті, які неможливо занотувати до цитатника, по причині того, що вони не обрізані до рівня банальних істин, а тому записуючи їх, довелося б передруковувати кілька сторінок тексту. Стилістична особливість Андріяшика в тому, що його письмо позбавлене гострих моментів і концентрованості істин, його текст тече наче справжнє життя. І якщо з героєм нічого не відбуватиметься протягом місяця, про це і буде написано, цей період не буде вирізаний в книзі. Вкотре бачу, що стилістика в прозі тих часів, і “Люди зі страху” яскравий тому приклад, це саме те чого не вистачає літературі теперішній. Сьогодні “письменнику” сниться ідея, і він намагається обтягнути її шкірою і м’ясом в реальності, теперішні писаки - це некроманти, які намагаються оживити мертвого героя, мертву ідею, мертвий текст. Тому вони так турбуються про сприйняття їхнього твору читачем, замість того, аби турбуватися про те, як сприйме цей твір вічність. Андріяшик не такий, його текст - реальність, правдива і повільна як життя. Це не сучасний серіал, де з однією людиною за кілька днів трапляється багато пригод. Це не геніальність головного героя, який як лицар перемагає зло. Це навіть не цинічний погляд на світ, не кіно без хепі-енду. Це констатація факту, зріз часу і простору в проекції на папір. Герої роману і їх слова не намагаються сказати чи пояснити нам щось, Андріяшик не хоче нічого вчити своїм текстом. Це просто чесний текст, чесний і повільний як життя.Я з презирством ставлюся до поетів чи письменників які писали(точніше видавалися) за радянської влади. Як правило вони або свято вірили в ідеї комунізму, або робили вигляд що вірили. В обох випадках в їхніх текстах було багато хвалебних епітетів в бік совєцької влади, комунізму і товариша леніна, тільки в одних за цих ховалася правда, а в інших... в інших ні. Але є виключення з правил, раніше таким виключенням був для мене Микола Хвильовий, який наприкінці життя щиро розкаявся в своїх комуністичних ідеалах, сьогодні до цього списку додався Роман Андріяшик. Так він жив і працював в радянські часи, і був змушений писати про прекрасну радянську владу, яка несе мир і спокій, але його слова звучать саркастично, коли він словами свого героя Прокопа пише про дві тисячі політичних в’язнів за часів Дирикторії, адже що ті дві тисячі у порівнянні з висланими до Сибіру. Безперечно, “Люди зі страху” - роман антимілітаристський, а Андріяшик - український Ремарк. І я погоджуся з думкою Анатолія Дністрового який сказав, що Андріяшика незаслужено вирізають з української літератури. Але як і в справжньому житті в книзі не тільки політика і війна, цікаві стосунки головного героя з жінками, те як він вибачає ту, яка не дочекалася його з війни, приймає її назад будує з нею плани на майбутнє. А потім тікає від влади і нехотячи від неї, до «гімназистки», яка йому навіть непотрібна, яку він мучає і мається сам:
«-Ти не гімназистка! Перестань!
-Я жінка! Я жінка, а ти деспот. Ти з своїм ненажерливим мозком і з своєю обкладеною грілками душею. Ти здатний на доброчинність, коли тобі треба підкріпитися добрим вчинком. Але кохання – не дарунок. Ти пішов за мною, щоб любити, і тепер ти в мене не чогось собі так, але ти не хочеш в цьому собі зізнатися. Я впевнена що ти пошкодуєш. Тільки скелети минають такі світлі хвилини. Ти ще побачиш, що запорпав мене і себе в баговиння своєї відрази до світу.»
«Люди зі страху» - гарний приклад історії про людину і час як вони є. Персонажі в романі багатогранні і одночасно цілісні, наче живі люди. Вони не картонні чоловічки які створенні лише з метою щось показати читачеві. Вони філософствують, плутаються, міняють жінок і політичні погляди, вони намагаються вижити чесно і не дуже. Але вони бояться. Бо в першопричині всіх людських потуг лежить заме страх: залишитися одному без родини, втратити життя чи країну, збідніти чи пропустити повз щось дуже важливе. Цей страх і боротьба з ним і є причиною і сенсом людського існування. Хтось вважає що люди складаються на 80% з води. Брехня. Вони складаються зі страху.
