Почав читання: 30.12.2010р. Закінчив читання:15.02.2011р.
Я вкотре переконуюся, що книги Дністрового для мене абсолютно незвичайні. Він має якусь містичну здібність писати на тій хвилі, на якій я сприймаю світ. При цьому я впевнений, що я безперестанку кручу ручку «життєприймача» (по аналогії з радіоприймачем), намагаючись спіймати щось цікаве, а Дністровий транслює свої тексти так, що я завжди їх чую. Згадую яке враження на мене справила інша його книга - «Патетичний блуд», щось схоже відчуваю і зараз. Більшість авторів в своїх творах намагаються показати себе з кращого боку, дати всім зрозуміти які вони класні, красиві, розумні і взагалі вищі за простих смертних. Вони пишуть «майже про себе», точніше про своє alter ego, а воно, як правило, діаметрально протилежне і одночасно дотичне проблемам самого письменника. Дністровий натомість чесний, він сміливо пише про те втікає від молодиків напідпитку, про те як сам був гопником, про те як він зраджує, про те як все було насправді в його житті чи житті його героя. Він віддає образи без прикрас, без намагання ідеалізувати головного героя і, безперечно, себе. Можливо, це саме та причина по якій його письмо для мене близьке і рідне. Настільки рідне, що інколи мені стає просто страшно – стільки всього я знаходжу в його творах. Можливо всього того сенсу насправді немає? Може це мої здогадки, мої особисті візії які я проектую на чужі тексти, не маючи таланту написати свої? Часто хочеться плутати власне життя з подіями в книзі, хочеться відчувати себе там. Ні. Вже відчуваю себе в шкірі автора-героя, людини яка пише про себе і не може виписатися.«Я один із тих, хто не може дати собі раду, ясна річ, не в буквальному розумінні, […] а в метафізичному, коли навколишній світ стає настільки алогічним, чужим, непередбаченим, що свідомість втрачає свою звичну «координацію дій» і в ній починаються перебої. Приблизно так і живу: не розуміючи, що мені було потрібно вчора, що мені потрібно зараз, що мені необхідне в перспективі. Інколи мені здається, що я живу як трава без мети, та «великої місії», живу «як прийдеться», «біологічно» […]Мене лякають ті, хто це кардинально змінює, ламає звичну логіку речей, топчучи слабших, котрі з приреченими зойками тонуть під брутальними ногами й навіки зникають у моторошній багнюці невідомого.» (с)
«Дрозофіла над томом Канта» - це книга про мене, точніше про таких як я. Тих хто вважає себе інтелектуалами, розумниками, експертами в процесі буття, а насправді ми всі просто мухи над велетенськими запиленими томами, що наповнені сакральними істинами життя. Але як дрозофілам не дано прочитати ці тексти, так і мені не дано осягнути вищий сенс. Втративши те єдине справжнє в житті, що єднало мене (чи героя книги) з істиною, не лишається нічого іншого, як безкінечно кружляти над могилами своїх нездійснених мрій.
Дністровий добре знає про вагу справжніх жінок в житті, тому так гарно пояснює, що буде якщо таку втратити - в ідіотській аварії на гірському перевалі чи просто відпустити. Тоді лишається єдине: читати філософію студентам-аграріям або п‘яним друзям в вечірньому парку, пити коньяк з псевдо-педагогами, псевдо-письменниками, псевдо-людьми, тобто просто займатися пасивним самогубством.
«Тільки ідіоти вважають, що причиною всіх бід є алкоголь, а він, насправді, - наслідок.» (с)
Анатолій Дністровий, його герой і я, всі ми троє знаємо, що це таке коли ти нічого не хочеш, коли життєві питання за тебе вирішують інші, коли ти просто кружляєш по життю чи над ним, коли ти як дрозофіла, народжуєшся з пилу і в пил відходиш. Ми троє знаємо, що таке життя без сенсу, без мети, без радості. Ми троє знаємо, що таке життя без тебе…
